73 роки пройшло з того дня, коли фашисти і їх підсобники - поліцаї жорстоко розправилися із жителями села Гута. Першою жертвою стала Христина Бондаренко, яку карателі закололи біля  контори лісництва. Далі убили Устима Мартиненка і підпалили будинки  контори та партизана Бондаренка. А потім почалося щось жахливе: люди вибігали зі своїх помешкань  сподіваючись, що на цьому розправа закінчилась. Та німці розстрілювали впритул усіх, не дивилися - це мала дитина чи літня людина. Коли плач, вогонь та  постріли заполонили село, тікати  вже було пізно. Фашисти заганяли жителів до палаючих будинків, сараїв, клунь. 

Врятуватися змогли  лише ті, хто  жив біля річки або спромігся  дістатися кущів, які підходили до крайніх  хат. Нелюди не щадили ні  старих, ні жінок, ні підлітків, ні  навіть немовлят.  Вбивали, кидали живцем  у  вогонь.

Жертвами цієї трагедії стали більше 200 гутян. Особливо старалися прислужитися німцям українські націоналісти. Один із очевидців, Василь Середа, розповідав, що його мати разом із сестрою урятувалися завдяки допомозі німецького солдата, який показав їм шлях для втечі. Таким  чином вдалося їм врятуватися.

Син Прокопа,  також очевидця трагедії,  підійшов до поета Івана Дерпи і зі сльозами на очах виразив подяку за те, що й нині пам'ятають його сім'ю та інших жертв трагедії.

 Майже сторіччя пройшло з того страшного дня, але Гута й досі палає у спогадах і серцях тих, кому вдалося врятуватися, онуків і правнуків, які не один раз слухали розповіді бабусь та дідусів про те, якою ціною платили вони за довгоочікувану Перемогу…

Олена Рябко, другий секретар Глухівського РК КПУ