Останні виклично брутальні наскоки на Компартію України недвозначно засвідчують той факт, що, за Шекспіром, «щось негаразд в Данському королівстві». Так було завжди, коли зростала напруга в суспільно – політичному, соціально – економічному житті країни. Аби відвернути увагу роздратованого суспільства від реальних приздвідців до кризового стану, як завжди, виставлявся жупел антикомунізму.

Чи відчувають комуністи за собою комплекс вини? В тім же й резон, що відчувають – і за драконівську колективізацію, що призвела до голодомору 30-х років, і ще раніше – за антицерковну політику Леніна. Але ж віддаймо належне новим поколінням комуністів, які не побоялися не лише осудити ці збочення, а й взяти на себе виправлення помилок предтеч. Після ХХ з’їзду КПРС, де був осуджений сталінізм, країна невпинно входила в родину країн, які сповідують демократичні начала.

Для мене комунізм у чистому вигляді – це ті Десять заповідей Православ’я, які в найтяжчі часи світили нашому люду зорею кращого майбутнього. І не вина тих Десяти заповідей, що їх впродовж віків спаплюжували «славних прадідів великих правнуки погані». А вина тих, хто спаплюжував. До речі Т. Г. Шевченко – наш будитель і духовний вождь вельми цікавився феноменом комунізму.

Шокує те, що нинішні тимчасовці, самоназвавшись демократами, знавісніло побиваючи ті ж таки принципи демократії, яка базується на підвалинах плюралізму, відмовляють законно сформованій парламентській партії навіть не в праві мати свою точку зору на суспільно – політичний розвій, а вже навіть відмовляють їй у праві на життя, намагаються заборонити сучасну Компартію України.

А що тут дивного? Адже найзатятішими антикомуністами стають переважно вчорашні найправовідніші партійці. Так було завжди: тому недодали у славі, того обділили в привілеях, тому позачергово не дали квартиру, того зупинили в кар’єрному рості, хоч він переконаний, що давно виріс у вождя.

Ну, що ж: «все мы люди, все мы человеки». Але всім нинішнім і грядущим перекинчикам порадимо не малювати із себе «страждальців за ідею». Це викликає гнітюче враження.

Але то вже їхня справа. Нам же – синам, донькам, онукам і правнукам тих, хто, смертію смерть здолавши, винесли з бранного поля Україну і передали її грядущим поколінням – довічно молитися на тих, кого перед смертною атакою комісар викликав: «Комуністи, три кроки вперед! Решта – добровільно».

Не хочу вдаватись у повчання. Але як син комуніста, що з 1943 – го лежить під Харковом в братській могилі, виконавши свій солдатський обов’язок, застерігаю безбатченків: не вчиняйте танців на бранних полях. Невже ви не чуєте, як потріскують черепи ще й досі непохованих під вашими модними черевиками? Зупиніться, адже Бог усе бачить і кожному воздасть по ділах його.

Борис Олійник – син солдата,

що не повернувся з бою за Вкраїну.